Виставка відомої київської художниці Ольги Кравченко відкрилася в галереї «КалитаАртКлуб» і складається з робіт, які всі без винятку виконані на пленері в Києві, під час подорожей Україною та до інших берегів.
В експозиції представлені міські пейзажі – життя столиці, враження від подорожей на Закарпаття, Хмельниччину, до Криму, до Єгипту, Йорданії, Чорногорії, Франції, а також на о.Крит.
На інших берегах люди так само зустрічаються у кав’ярнях, милуються морем, годинами розмовляють або насолоджуються тишею – прості сюжети, і особливий погляд на них, і свій неповторний почерк в живописі.
Те, як ми сприймаємо оточуючий нас світ, які від того отримуємо враження і у який спосіб здатні розповісти про свої враження і почуття – все це значною мірою є розповідь про нас самих. Так і картини Ольги Кравченко сповнені її особистого внутрішнього світла не менше, ніж яскравого середземноморського сонця. Вони свідчать про наявність у автора не тільки майстерності і прекрасного відчуття кольору, а й того, що великий Паоло Веронезе називав найціннішим у художника. Це щирість і скромність…
Живі почуття підробити неможливо. І кожна робота художниці дихає натхненням від захоплення тим, що її оточує і до чого вона торкається пензлем. Блискучий есеїст і відомий мандрівник Петро Вайль в останній своїй книжці «Слово в пути» зауважив, що «подорожувати і мовчати про це – не тільки неприродно, але й нерозумно. Більш того – неможливо». Для Ольги Кравченко так само неможливо не залишити для нас на полотні картини життя на інших берегах. На них гойдаються пальми під високим небом з яскраво-сліпучим сонцем і обпалюючим вітром у старих арабських поселеннях, зворушливі самотні стільчики на білому тлі парапету грецької кав’ярні, що старанно відкидають тіні і подвоюються в очах, терпляче очікують на клієнтів, заклично мерехтять вогні вечірнього готелю в Єгипті, вирує і гуде життя біля ресторану у Парижі… Та призначення і кінцевий пункт будь-якої подорожі – це повернення додому. До величного Мукачівського замку і старовинних київських будинків, задумливої річки на Вінниччині або засніженого Воловця. І врешті-решт – це повернення до себе, до акордів кольору та ритму.
