«Місто в рамі» – це загальна назва виставки, що, як сподіваються організатори, розпочне новий проект, присвячений міському пейзажу і міській культурі. Свого часу завдяки Відродженню європейська культура пізнала і навчилася цінувати давнину. Поступово ця любов до стародавніх пам’ятників стала однією з основ європейської культури, свого роду противагою її нестримної тяги до прогресу. Але пристрасть до втіленого в будівлях минулого залишається привілеєм меншості. Звичайно, не тієї меншості, якій належить більшість національного багатства, а тих небайдужих людей, кого Григорій Померанц називає «творча меншість» і для кого фрагменти історичного полотна міста щільно переплетені з особистими спогадами і переживаннями якогось конкретного міського куточка. Тому в експозиції першої з циклу виставки, присвяченої Києву – «Столиця, яка зникає» – ви не знайдете панорамних або «гламурних» зображень міста. В роботах художників, чиї імена вже увійшли до історії українського мистецтва – Юрія Хіміча, Галини Григор’євої, Якима Левича, Бориса Рапопорта, Михаїла Вайнштейна, Зінаїди Волковинської, Григорія Сокиринського, Олександра Вовка – можна побачити руїни Київського університету, опинитись на вечірній неосвітленій вулиці, визирнути у вікно на затишний печерський двір, відчути прохолоду каштанової алеї.. В них відчувається особиста присутність автора, вони залишаються уроком і наочним спогадом про те, чого ми самі пам’ятати не можемо. До знаменитих «шестидесятників» приєднуються сучасні роботи Л. Рапопорт, О.Агамян, О.Аполлонова та ін .Умитий дощем Київ побачить з вікна майстерні закохана в місто О.Придувалова, а березняківські нудні дев’ятиповерхівки перетворює на східні пагоди уява і майстерна рука П.Фішеля . Через будівлі нам передаються спогади батьків, а ми передаємо їх далі, своїм дітям, і так здійснюється збереження нас, людей, як самих себе.
Безоглядна віра в те, що нове завжди найкраще, веде до спустошення пам’яті і втрати життєвих смислів. І коли знищують навіть самі незначущі споруди, то уривається нитка, яка крізь десятиліття і століття підтримує дух, притаманний людям, які живуть на цьому місті.
Нерозуміння цієї властивості старих будинків – головний гріх багатьох наших співвітчизників, як і нерозуміння тієї обставини, що навіть дуже-дуже схожий новий дім не замінить старий, як воскова фігура не замінить покійного діда.
